Україна

Link
Олена ЗВАРИЧ 
A la guerre... Пащекування нащадків
Колись давно, в ту епоху, яка насьогодні теж стала історією, я слухала в кіно «Вставай, страна огромная» — і священні мурашки бігли по спині, сильна пісня, я читала товсту книжку «Піонери–герої» — і шкодувала, що... війна закінчилася, й на мою піонерську долю не випаде такого жахливого щастя — вмерти за свою Батьківщину. В житті не лишилося місць для подвигу — їх зайняли везунчики, народжені на півстоліття раніше.
Ядерна війна (в яку, схоже, ніхто не вірив у 80–ті) здавалася техногенною примарою, винесеною за межі свідомості. Вона не давала шансу померти виклично, обливаючись красивими патьоками крові, з висмикнутою чекою від гранати в зубах, тобто померти як геройська дівчина, а не розплавитися від атомного гриба, стати безіменною кляксою на полтавському тротуарі, десь на півдорозі до школи. Була ще одна «проблема» — не клеївся образ ворога. Ненавидіти американців не вдавалося. Утім ніхто й не пробував. Особливо коли в місто після Олімпіади–80 завезли пепсі–колу. На відміну від кінофашистів (ненавидіти яких не мало жодного сенсу, адже всі вони були переможеними і давно вбитими), американці здавалися віддаленими, наче інопланетяни. Американці сиділи в сотах своїх неприродних хмарочосів, одягнуті в добротні джинси, посьорбували з соломинки божественну колу й посміхалися відкрито, як Дін Рід. Вони любили чудернацький запальний рок–н–рол. Зрештою, їхній Рейган не виглядав неприємнішим, ніж члени Політбюро ЦК у телевізорі.
Навіть тодішні підлітки розуміли, що «гонка озброєнь» — це своєрідна всепланетна гра, змагання ракет і карикатур у «Крокодилі», гра, від якої насправді ніхто не загине. А ось та війна, Друга світова, була реальна. І через кілька десятиліть по її завершенні нові покоління жили в її страшній героїці, прикрашеній пропагандою і культом братських могил у кожному селі.
Лише з розпадом СРСР стало зрозуміло, що то була справді остання глобальна грандіозна війна, у варварському, середньовічному сенсі. Коли армія — на армію, широко, з диявольським розмахом, фронт — на фронт, очі — в очі, багнет — у груди. М’ясорубка для мільйонів душ. За різними підрахунками, у тій війні загинуло понад 50 млн. людей; лише Радянський Союз втратив до 27 мільйонів!
Людство виросло після цієї війни, задумалося і змінилося. Маю на увазі не тільки росіян та американців, які негайно взялися розробляти абсолютно нові види зброї масового ураження, і не тільки німців, які ретельно виростили у собі комплекс вини й викреслили з історії батьківщини цілий шмат, бо він «поганий», і не євреїв, котрі отримали відтак свою країну й навчилися мордувати спокутою гріхів і німців, і решту світу. Уроки Другої світової врахував увесь світ. Отже, він став раціональнішим, вигадливішим. Нові засоби ведення воєн та оонівська мораль стали якими–не–якими стримуючими факторами від масованого людиновбивства. Сучасні «яструби» не сердобольніші за людей Герінга чи Гудеріана, і ясно, що не матір Тереза вигодувала їх власною груддю. Їм не шкода загублених душ. Просто тепер за кожен десяток треба виправдовуватися, тепер гатити із гармат у натовп вважається «невдобно». Звісно, світова громадська думка та Гаазький трибунал — не Страшний суд, але й перед ними вбивцям треба якось виправдовуватися.
А що було, якби... Якби, наприклад, у 1945–му переміг Гітлер й Україна стала частиною Німецької імперії? Така фантазія, чесно, спала на думку в 1996–му, коли я вперше побувала в Німеччині. Все одно, міркувалося в цьому руслі, українці й так постраждали, і один біс від кого — від німців чи від «братів–слов’ян». Мультинаціональні імперії однак недовговічні, і розпад накрив би Третій Рейх так само, як це сталося з СРСР. Відтак Україна б отримала незалежність, зате зовсім з іншим культурним та лінгвістичним багажем, з раціональнішими традиціями ведення економіки, фрагментами європейської культури та освіти... І я поділилася цією фентезі з мамою.
Вона подивилася на мене так, начебто я зібралася зрадити Батьківщину чи скоїти ще якийсь важкий гріх. Для неї сама така думка була високим проявом цинізму. Війна вдарила по наших краях, коли моїй мамі було п’ять років, і вона назавжди запам’ятала жах артобстрілів, голод, зневагу окупантів. І я тоді відразу й просто усвідомила, що війна — це те, що ти особисто емоційно пережив, твій біль, твої герої, «наші» і чужинці. Все інше — розумні пащекування нащадків. Історія розставить усе на свої місця. Але тільки тоді, коли про ті події вже нікому буде згадувати серцем.

 javascript:open_window('products_pictures/kiev111l.jpg',653,616);

 
Link

22 вересня – цей день в історії світового кіна

 Kino-коло.ua

22 вересня 1938 року в містечку Денвер штату Колорадо народився американський актор і співак Дін Рід (1938 – 1986), якого називають "американською радянською суперзіркою", адже довгі роки він був чи не єдиним дозволеним у СРСР рок-н-рольним виконавцем. Успіх на батьківщині прийшов до Діна Ріда на початку 1960-х, коли платівки з його піснями розкуповувалися мільйонними накладами. Скоро надзвичайно популярний співак, улюбленець молоді вимушений був еміґрувати зі США – на той час він захопився марксистськими ідеями, почав виступати проти війни у В’єтнамі, проти військової допомоги режимам Панами і Сальвадора, а 1965 року взяв участь у Всесвітньому конгресі прихильників миру у Фінляндії і відвідав СРСР... Підданий нападкам влади за свої політичні виступи, Дін Рід виїхав до Аргентини, де й розпочав кінокар’єру (знявся у романтичній музичній комедії "Моя перша дівчина", 1965). 1973 року Дін Рід переїхав до НДР, де багато виступав на естраді і знімався в кіні (зокрема, у фільмі "Брати по крові"з Ґойко Мітічем), здобувши неймовірну популярність в усіх тодішніх радянських країнах. Як режисер поставив фільми "El Cantor" (1978) і "Співай, ковбою, співай" (1983). 

 



Link
Цитата:
 Lvivport.com
Допис від Boris_Kiev Переглянути допис
У 70-ті роки студентів примушували читати англ. та амер. комунячі газетки (вони продавалися біля метро «Хрещатик». А довіреним людям кіоскер міг «притримати» й більш цікаві іноземні видання).
Отож в якійсь «паперовій обязаловці» регулярно перед черговими виборами піарили «своїх» - «Гес Холл – на президента, Генрі Уїнстон – га віце-президента. Останній був чорним. Не пройшов…

Цікаво, тодішні нормальні, не хворі на голову гамериканці, знали імена тих клоунів ?
Думаю , що не знали.
Там ще була Анжела Девіс і співак Дін Рід.
За останнього була передача по ТБ(тут в Канаді) .В звязку з тим що Том Генкс хоче зробити( чи зробив) фільм про нього.
Так як його показали , то він в принципі не був поганим хлопцем. Трохи нарваним і наївним.
Він був проти війни в Вєтнамі . Переїхав жити в Аргентину.Там теж виступав проти ядерної зброї. З Аргентини через свою діяльність був депортований. Потім Італія. І накінець ГДР. Де знімався в фільмах, співав.Ну і звичайно поїздки по СССР. КаМАЗ , БАМ . Як співак він був , якщо точно сказати - напіввідомий на Заході.Його CD ще можна зустріти тут магазинах.
В 1985р , йому вже було досить того брехливого совдепівського "булшит" і він подався на поновлення в громадянстві США.(Від американського громадянства він відказався в знак протесту чи то проти війни , чи проти ядерної зброї)..... І раптом знайшли його покаліченим в "автокатастрофі" , в тому самому ГДР. Слідство скоренько зробили і закрили. Його похоронили зі всіма йому належними почестями.Аж коли Німеччина обєдналася , його родичі в США ше раз настояли на тому щоб слідство відновили.Слідство відновили ...і так виновних не знайшли , але кінці вели до "штазі"(ГДРеівське КГБ) і в Москву.


Ukraine Ukraine :
ua.Glavred.info

ua.Glavred.info






Link

70 років тому народився співак Дін Рід

 

22.09.08 // 10:00 Дін Рід народився 22 вересня 1938 року в Денвері (штат Колорадо, США). У 1958 році він приїхав до Каліфорнії і підписав контракт з музичною студією Capitol Records, передає «РИА «Новости».
Студія забезпечила йому рекламу, він став співаком, записав декілька платівок, з'являвся на національному телебаченні і здобув певну популярність. Проте справді популярними його пісні стали в Південній Америці. Після кількох дуже успішних гастролей по країнах Латинської Америки він вирішив залишитися в Аргентині. Там він записував альбоми, знімався у фільмах і вів свою власну телепередачу. Але його ліві погляди і політична активність (зокрема, Рід виступав за заборону ядерної зброї, проти війни у В'єтнамі, влаштовував концерти, весь збір від яких йшов ув'язненим) не подобалися правим силам Аргентини, і під їх тиском в 1966 році Дін Рід був вимушений виїхати з країни. Кілька років він прожив в Римі, де активно знімався в т.з. «спагеті-вестернах» - «ковбойських» фільмах про американський Дикий Захід італійського виробництва. Пізніше почав зніматися в СРСР і країнах Східної Європи, де також користувався великою популярністю (вперше приїхав в СРСР в 1965 році).
З 1973 року Дін Рід поселився в НДР, де продовжував співати, зніматися у фільмах, а також знімав власні фільми, не залишаючи і політичної боротьби. Найбільш відомим його фільмом став «Співак» - біографічний фільм про чилійського друга Діна Ріда, співака Віктора Хару, який був убитий піночетівцями після військового перевороту в Чилі в 1973 році. Незважаючи на свої ліві переконання (сам Рід називав себе «марксистом»), Дін Рід ніколи не вступав в комуністичну партію (зокрема в країні свого постійного мешкання - соціалістичній НДР) і завжди підкреслював свою любов до США. 17 червня 1986 року співак був знайдений мертвим в озері неподалік від свого будинку в східному Берліні. Офіційно було оголошено, що він втопився. Німецькі друзі Ріда вважали це самогубством. Сім'я співака вважає, що його убили. Після розсекречення архівів східно-німецької служби безпеки Штазі версія про самогубство дістала ще одне підтвердження, коли серед документів було виявлено прощальний лист Діна Ріда, яке він написав перед смертю.

Думки наших читачiв

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Всіляке 9

Всіляке